Альона
Альона Загреба, 16 років. Знаходилася в окупації в Маріуполі, фіксувала події на відео та фото.
Альона Загреба, 16 років. Знаходилася в окупації в Маріуполі, фіксувала події на відео та фото.
“
Все почалося з дзвінка від дядька з Канади: «Війна почалася». Спочатку кілька днів невизначеності, потім відключили світло, воду, опалення, а на початку березня почалися сильні вибухи. Ми не здавалися, куталися в теплий одяг і набирали дощову воду — тоді навіть за нею вибудовувалися черги. Біля лікарні іноді роздавали питну — ми брали собі й ділилися з бабусям-сусідкам, яким важко ходити. Коли відключили газ, стали готувати на багатті. Інтернету та зв'язку теж не було.
Спали в коридорі. Навколо нас лунали сильні вибухи, бо росіяни намагалися захопити обласну лікарню поруч. Усі вуличні бої теж проходили під будинком.
Проте плакала я лише двічі.
Перший раз, коли були надпотужні вибухи 9 березня. Тоді згоріло багато будинків навколо, наш теж, але тільки наполовину. А ось багатоповерхівка навпроти — повністю, до неї не змогли проїхати пожежники, бо вулиця була заставлена танками.
Мій тато — пастор у протестантській церкві, тож після цього він запропонував переїхати туди. Одного ранку я чую вибух, від якого летять вікна. Моя перша думка: «Я ж тільки прибрала».
Ми спустилися до підвалу і я заплакала вдруге, бо кудись втік мій кіт Персик.
Ми випадково дізналися про евакуацію — швидко зібралися та виїхали. Кожні 50 метрів проходили блокпости, нас ретельно перевіряли, у чоловіків шукали татуювання, а у нас із мамою дивилися руки, чи не стріляємо ми. Вже коли доїхали до відносно безпечного міста, перше, що здивувало, — тиша. Я була без інтернету весь час і думала, що всюди в Україні ситуація як у Маріуполі. Друге, про що були думки, — душ після двох тижнів без нього.
Я обожнюю знімати відео, тому почала фільмувати все, що коїться в Маріуполі — хотіла показати родичам, адже словами це не перекажеш. У мене був старий телефон, і хоч ми мали павербанки, я вимикала його одразу після того, як зробила кадр. Для мене це своєрідний творчий проєкт.
Відео фіксують момент і є нагадуванням про минуле.
Хоча кадри з Маріуполя я не переглядаю, скоріше зберігаю як артефакт.
Зараз я в Америці — з’явилася можливість навчатися тут, — планую вступати на режисуру. Мене надихнуло те, що багато світових ЗМІ опублікували мої відео: як The Guardian та Independent TV. Мрію, щоб війна закінчилася, люди були терпиміші одне до одного, а тато міг виїжджати з країни.
