Артем

“

Коли 24 лютого мама з татом сказали, що розпочалася війна, я думав, що ми приїдемо на дачу у село Яцьківка, перечекаємо там поки все заспокоїться та повернемося додому. Так ми завжди робили з 2014 року, адже жили в Донецькій області у 25 км від Горлівки — над нами постійно літали ракети. Тому цього разу також думали, що на дачі буде безпечніше.

Я взагалі раніше думав, що війна, це коли воюють саме армії. Але те, що будуть бити прямо по людях, я не очікував.

Спочатку все було відносно добре, тільки шум літаків над головою. Ми відсиджувалися в маленькому коридорі або в підвалі, і от коли 11 березня 2022 року знову спустилися туди, в наш будинок потрапила ракета. Тато не вибрався, він згорів на наших очах. А нас з мамою та маленькою сестрою витяг якийсь чоловік і довіз до Святогірська. Далі: поліційний відділок, медична допомога та безсонна після побаченого ніч. Приїхав мій дядько з Києва, забрав нас і евакуював до Тернополя.

Малюнки я став створювати у Святогірську, всі вони присвячені війні та татові, якого ми дуже сильно любили. Я хочу, щоб люди дивилися на них і нагадували собі, що відбувається. Може, це спровокує їх більше донатити на нашу перемогу, щоб подібне більше ніколи не сталося.

Поки я планую стати лікарем, коли виросту, щоб рятувати життя.

Багато людей після війни можуть отримати інвалідність. А лікар може бути не лише хірургом, а й розробляти протези. Можна буде купити 3D-принтер та друкувати невеликі протези на ньому — я хотів би цим займатися. Але мені зараз лише 11 років, мине ще 10 і цей світ зміниться. Може, я вже захочу бути кимось іншим, наприклад, програмістом.

Чого я точно хочу — щоб закінчилася війна і наша країна стала найсильнішою, щоб подібне не повторювалося. Вони вбивають все поспіль, стирають усе на шляху, знущаються з усіх. Але мене вражає, що ми такі маленькі та тримаємось проти такої великої країни.

Сподіваюся, все швидко закінчиться, ми повернемося до своїх рідних будинків і житимемо як раніше.