Було складно усвідомити, що почалася війна, спочатку я навіть не вірила. З мамою та вітчимом ми одразу спустилися у підвал-паркінг, куди стягнулися всі місцеві. Це були страшні й дивні дні, я відчувала невизначеність і не розуміла, що відбувається на горі.
Все стало однаковим, день і ніч змішалися, ми постійно чули вибухи й реагували на кожен звук.
Я підтримувала зв’язок з татом і сильно за нього боялася. 25 лютого ми зідзвонювалися кожні пів години, проте в якийсь з ним пропав зв’язок. Вже потім ми дізналися, що вони з бабусею намагалися виїхати у Київ, але по дорозі побачили танк з росіянами й зʼїхали в ліс. Їх розстріляли прямо в машині. Тільки через місяць їх знайшли.
Одного дня з'явилася можливість вибратися з міста. Ми швидко зібрали речі й поїхали попри страх і ризик на захід України. Всю поїздку я намагалася не дивитися у вікно, а коли наважилася, на наших очах розстріляли росіянина, який вкрав машину. Більше погляд я не підіймала, аж поки ми не наблизилися до Івано-Франківська. Тоді я навпаки припала до вікна — було темно, ми їхали лісом, кожна зустрічна машина сприймалася як ворог. Вже в місті я відчула полегшення, хоч там теж лунали тривоги.
Наступного ж дня мама вирішила вивезти мене за кордон. Волонтери видали нам гуманітарку і зокрема шапку. Мені на той момент було 12 років, а шапка, червона з помпоном, була дитячою та смішною. Але поки ми дві години йшли пішки, вона мене гріла. Ми постійно жартували та сміялися з мого зовнішнього вигляду, що допомагало відволіктися. Ця річ стала для нас важливим артефактом.
Ми три місяці пробули за кордоном, а потім повернулися, щоб організувати троє похоронів: татові, дідуся та бабусі.
Та й додому тягнуло.
Поки ми сиділи в підвалі, я записувала думки, щоб було легше й події не забулися. Зараз я погано пам’ятаю той період, а на папері все залишиться. Всі ми змінилися за цей час — стали сильнішими, пристосувалися до воєнного середовища, почали більше цінувати життя.
Не сумніваюся, що перемога буде за нами. А поки ми повернулися до звичайного життя попри війну — завдяки ЗСУ. Дякую нашим військовим, що ми можемо продовжувати спокійно жити. Коли закінчиться війна, багато чого зміниться, але моя вдячність — ні.
