Зранку 24 лютого я побачила у вікні дивні спалахи. Відкрила сповіщення на телефоні й заклякла від розпачу. В нашому районі було відносно безпечно, але поступово бойові дії наближалися. Мій тато, Андрій, за фахом ППОшник, 14 років прослужив в армії, а потім працював у Маріупольській поліції. Він майже одразу пішов у тероборону.
Всіх, хто намагався виїхати зеленим коридором, обстрілювали. Поряд з нами не було жодного укриття, тільки Драмтеатр і спортзал у підвалі, але
Тато сказав туди не йти, бо по них будуть гатити. І виявився правий.
6 березня вперше почали обстрілювати наше подвір’я. Знаряди прилетіли в сусідній під'їзд, будинки навколо і в машини у подвір’ї, всюди вибило вікна. Ми розуміли, що це може бути кінець. Під ризиком смерті та обстрілами, в посіченій уламками машині ми доїхали до гаража, який використали як укриття. У мене була істерика, ми слухали, як знаряди вилітають, летять і приземляються. Це був наче якийсь жахливий сюрреалізм з книжки.
Якось ми перебиралися до знайомих у безпечніше місце, звідки було видно Азовсталь, й
їхали Маріуполем — міста вже не було.
Тато розповідав про жахи в Бучі й Гостомелі, про які їм доклали по рації. Він казав, що нам треба їхати якомога далі звідти. 18 березня ми з мамою, жінкою, у якої жили, та її 6-місячною дитиною й племінницею виїхали до Запоріжжя. Тато залишився боронити Маріуполь.
На українській території телефон мало не розірвався від повідомлень — багато людей вважали мене загиблою. Тоді ж ми зрозуміли, що від тата не було звістки з 11 березня, коли він сказав:
