Катерина Кришкевич, 15 років, Лиман, Донецька область. Вдруге зустріла війну в рідному місті, втратила батька через обстріли. Щоб розвантажитися емоційно, писала щоденник.
“
У 2014 році, коли мені було 6, я пережила війну вперше. Тоді були менші масштаби, під бомбардуванням Лиман знаходився кілька днів. А торік я ніби знову повернулася у дитинство — я була маленька, але пам'ятаю, як ми виїжджали до ще нашого Криму. 24 лютого я погано спала, тому що захворіла. Тоді мені зателефонувала подруга з Краматорську та сказала, що там підірвали аеродром. Тривога ніби осіла у мене в шлунку, я навіть не могла вирівняти спину, бо наростала паніка.
Я взагалі не розумію, чому наше місто? Воно маленьке, там немає жодних стратегічних об'єктів.
Сподівалися, буде як у 2014-му — день ми посидимо у підвалі й все вщухне. Та й спочатку бахало тільки на фоні. Але для спокою хотілося виїхати, бо ту тривогу не передати словами. Це позначилося на фізичному стані, трансформувалося в головний біль і запаморочення.
Поступово у місті спорожніли прилавки, аптеки та банкомати, десь лунали вибухи. Для запасів я робила сухарики, але на нервовому ґрунті відразу їх з'їдала. Тепер цей смак у мене асоціюється із війною.
Завдяки маминій роботі з’явилася можливість виїхати. Ми з мамою, бабусею та кішкою три доби добиралися до села Клубівка Хмельницької області. Там нам у лікарні виділили палату, де ми жили рік. Тато ж залишився в Лимані — він не воював, але й місто кидати не хотів. Якось він потрапив під обстріл, отримав поранення, а вже за кілька днів його не стало. Коли мама сказала про це, у мене серце в п'яти пішло.
Він мені часто сниться, у снах ми обнімаємося.
Раніше я цікавилася психологією й чула, що писати свої думки — заспокоює. Вирішила спробувати й записувати, що відбувається, може стане легше. В процесі я уявляла себе головною героїнею фільму та романтизувала в голові всі події. Так легше жити, бо якщо дивитися зі сторони, зараз не найкращий період мого життя. Але для мене це поштовх до розвитку. Якщо я маю ці випробування, то можу з ними впоратися і йти далі. Для мене завжди у пріоритеті життя.
Сподіваюся, що перемога буде незабаром.
Мені хочеться повернутись додому, але куди?
До розбитого міста, де нічого не залишилося і де люди ходять як примари? Поки я хочу вступати на міжнародні відносини й бачу себе значущою людиною у майбутньому. Я хотіла б змінювати ситуацію в країні та мислення людей на краще.