Віолетта

24.02. 2022

День 1

На жаль, ми розуміємо, що не останній. Близько п’ятої години ранку вся країна прокинулася від вибухів на воєнних ділянках. Близько 40 хв періодично були звуки вибуху, повітряна хвиля, та червоні хмари. Від мого будинку це недалеко. Ніхто ж звісно не заснув, деякі люди одразу ж  виїжджали, бігли до бомбосховищ. Близько восьмої усі чати гули. Танки зайшли на територію нашої любої України зі сторони Білорусі, бій у Харкові, Донецька, Луганська області. Зайшли й з Криму. Моє місто закінчується однією з українських ГЕС. Її було захоплено, повісили триколор. Танки по всій області. розстріляно у супротив с. Веселе через міст від нас. Довгий бій в Олешках, не пускають росіян далі. Боїться вся країна, думки у всіх різні.  У моєї сім’ї вже багато варіантів куди бігти. Речі зібрані. Мама каже, що це найстрашніший день у її житті. Всі соц. мережі гудуть. Я була відносно дуже спокійна, але почала писати й хвилюватися. Всі кажуть про різку зміну життя, планів. Пишуть давні подруги. І ми не знаємо скільки це триватиме - дні, тижні, роки? А деякі ж цьому радіють, ідіоти!   20:00

25.02. 2022

День 2

Цілий день була вдома. Відпочивала та дивилася новини на сайтах. Захопили мерію. У парках снайпери обстрілюють с. Веселе. Чутно вибухи та вертольоти здалеку.  Багато новин, як прибирати ультрафіолетові ворожі позначки. Написала дівчинці з Вінниці, у неї виявились батьки-воєнні, Київ, Харків захоплюють. При довгих вибухах зачиняю очі.  Згадала, що знаю одного хлопця, який живе поруч  з с. Веселе. Він не відповідає не повідомлення. Це ж скільки близьких і знайомих може загинути!  22:10

Частина II

Як пройшов мій рік?

Колись нам у школі задавали твір  на тему “Як я провів своє літо?” Ми розповідали про всі ті веселі спогади та нових друзів. Нам не подобалося життя тим, що канікули такі маленькі. Я б хотіла залишити на папері мої спогади за цей рік - лютий 2022 - лютий 2023.  Багато речей ще зміниться у житті, тому треба пам’ятати свою історію.

24.02.2022 _ 4:50

Я прокинулася від того, що мій дім похитнувся. Я майже, не впала з ліжка, тому одразу встала з нього. “Війна» - перша думка. Навіть мені сумно від того, що я одразу все зрозуміла. Вже місяць були розмови про вірогідність вторгнення російських військ, але я не вірила.  Бо вірила у цивілізацію. Я помилялася, вона є не всюди. Я почала шукати батьків по нашій квартирі,  щоб спитати що робити. Вони відкрили вікно на кухні, щоб хоч побачити щось. Відчули як вібрує повітря. Я пішла будити старшу сестру, але через шок я бігла. Вибухи продовжувалися. Я вважала, що бомби падають з літаків і що у будь-який момент може впасти на наш будинок. Ми відкрили штори у нашій кімнаті та я просто застигла на місці.  До того моменту ми ще не були впевнені, чи то дійсно були вибухи.  Тепер це було точно. На жаль.  Цей вогняний дим, ніби над моєю школою у п’яти хвилинах ходьби. Ми сиділи так дві години, не розуміючи, що буде далі.

355 день війни

Не вірю, що я це пишу. За 10 днів буде рік страху, болю, несправедливості. Моєю захисною реакцією є усмішка. Росіяни брехуни та вбивці.  Я  не плачу, а веселю близьких. Я вистою все. Українці сильні та єдині.  Світ нас чує.  Я в чужому місці вже більше ніж пів року. Це факти, які ще рік тому я не підозрювала знайти у своїх думках.
Що вони з тобою зробили? Саме це питання у мене, коли я бачу фотографії свого рідного розбомбленого міста. Моя рідна Нова Каховко. Я не можу думати про тебе і не плакати.  Одна думка про те, що у мене забрали мою історію, 13 років мого життя, розриває мені душу.  Усі ті місця, люди… Їх більше немає. І чому тільки у такі часи ми реально починаємо цінувати усі ті елементарні речі? Сім’я та цілі - усе, що в мене залишилося. Ніколи не погасне мій вогонь, любов до творчості, світу.  Але 13 років стали суцільними спогадами, фотографіями.
Але ми маємо майбутнє. І за нього будемо боротися. Ми не будемо мовчати, наш крик почують всі! Ми можемо змінити світ, я це зрозуміла за цей рік. Усе в наших руках, маленькі кроки - великі дистанції: 30 мільйонів 680 тисяч моментів. Вони позаду. Але скільки ще попереду. Хочу, щоб люди жили зараз, у миті. Це все що ми маємо. Нам невідомо завтра, вчора не повернеться, Це те, щоб ми точно зрозуміли. Якою мовою ми б не говорили, кажіть “Дякую»,  “Я тебе люблю», «Я зможу». Бо це правда.

Люба Україно, найкраща, найближча, сильна, незалежна, єдина. Люди вони егоїстичні, усі ми. Вибач, що ми не любили усю тебе такою, яка  ти є. Ми мріяли про Америку, Грецію, Францію чи навіть росію. Але мене зажди дивувало, чому люди у тобі шукають лише негатив.  Ти велика країна, з сильною історією, талановитим народом і неповторними традиціями. Коли народилася я, ти була тут. Я прокинулася 24 лютого 2022 року о 5 ранку від вибухів, ти була тут. Ці нелюди хочуть поласувати щонайбільшим твоїм шматочком і брешуть про те, хто ти є. Але ти стоїш, не тікаєш, а даєш відсіч. Ти не земля, ти - люди. Ми зрозуміли, що наші цінності спільні, однакові. Обійняти подругу, яка писала “Як ти?” не тому,  щоб показати турботу, а тому, що боїться втратити тебе.  Розвеселити маму, яка плаче, бо просто не розуміє, що робити далі. Розповісти про себе світу, бо вони допоможуть, а ти справді цього зараз потребуєш. Ми рівні та ми це докажемо. Вони для нас не основи, а боротьба. Вони не побачать наших сліз. Але відчують наші страждання. Це не хвала державі, це вдячність людям. Тим, хто безкоштовно підставляють себе під обстріли або віддають усе останнє, аби врятувати інших. Ми всі істоти. Це Люди. Дякую, бо саме через Вас ми тут, живі. ДЯКУЮ

У всіх соцмережах були “Вибухи у Миколаєві, Києві….Вибухи в Херсоні». У  групах мого містечка публікували відео як десятки машин виїжджають  до села, в інші області, за кордон.  А ми не знаємо чи тікати, чи все буде добре. Ми не  знаємо нічого. Ми лягли спати, якщо це можна так назвати, з думкою, що якщо зранку все буде добре, тоді я піду у школу. Я смішила всю родину, намагалася, бо шок витискав з мене весь позитив.  Я заходжу в ванну, перестаю сміятися, дивлюсь у дзеркало і кажу собі: “Якщо буде як у 1941 чи піду я захищати Батьківщину?”. Але це ризик моїм життям. Але це вибір, яке життя в тебе буде. Я піду, бо це моя держава. Але я так не хочу вмирати.

Я навіть не можу це писати… Я так довго трималася. Я не витримую згадувати ці жахіття. Але я хочу, щоб мене почули.

24. 02. 2022 10:30

Воєнний стан, указ Президента. Божечки, скільки ж це триватиме. Тиждень? Місяць, два? Роками?Скільки ж людей загине…
Відео колон танків у Новій Каховці… Російський прапор на нашій ГЕС.. Ми сидимо у залі, читаємо новини.. Невідомість, невідомість, невідомість. Я була у шоці, трішки налякана, але я не хотіла плакати. Я посміхалася, читала усі новини з позитивними думками)

12:00

Ми спілкуємося у залі і у цей час під вікнами їдуть БТР. Я вперше в житті бачу дієві танки, з отим ненависним Z.

25-28. 02. 2022

Ми не виходимо з дому. Я просто боюся, що я вийду з під’їзду та мене застрелять. Вулиці майже пусті. Тато їздить на роботу, привозить продукти. Село через ГЕС обстрілюють. Я пишу своєму другу звідти, а він не відповідає. Скільки ж моїх знайомих може загинути… Літають гелікоптери.
Далі життя йшло неначе звичайно, відрізано від світу. Я не пам’ятаю окремих деталей, але  у місті ставало ще гірше та гірше.

03. 03. 2022

Я разом з сестрою та мамою доєднуюсь до таємної гуманітарної організації, яка з вірою в Україну непомітно відносить ліки та продукти тим, хто фізично не може за ними сходити. Ми пакуємо купу замовлень, парубки відносять. У нас є карта міста, на якій позначено, де стріляють, якщо ти там з’явишся.
Приходить жіночка, набирає дуже велике замовлення (все безкоштовно) для сусіднього селища. У цей же день вона прославляє рашистів у своїх соцмережах

04. 03. 2022

Вперше відрубають  зв’язок. Ми і так не знаємо, що відбувається у місті, тепер і не можемо зв’язатися, якщо тато на роботі. Життя йде звичайно, без змін….
На виїзді розстріляли родину, яка хотіла виїхати з міста… Життя іде просто, без змін… У парку, де я гуляла щодня розмістили техніку… Все добре

20 березня 2022

Ми гуляємо містом. Біля міського виконавчого комітету нас зупиняють військові. Потребують наші телефони для перевірки. У моєї сестри фото конспектів українською. Вони не розуміють ані слова. Тато привіз пусті снаряди, які знайшов, мама мала їхні фото. Нам рекомендують їх викинути. Зсилаються на УКРФ… І це був момент, коли я зрозуміла - це не армія у моєму українському місті. Вони вважають це частинкою їхньої “імперії»… Ми - росія? Ні за що. Але, як так? Тоді я відчула, що цей місяць (скільки??)була сумнішою ніж зазвичай. Вибухи продовжуються, ми часто сидимо в коридорі. Викрадають людей на підвал. Їх катують. Змушують пояснювати щось про місто або співпрацювати. Журналісти після таких мук виїжджають з сім’ями та розповідають про жорстокість окупантів. БТР, танки розмальовані Z машини всюди. Це диво, якщо ти за 5 хв бачив лише двічі. Це стало таким звичним, що я завжди була готова ховати телефон чи відводити голову.

Тепер складно писати, бо я починаю згадувати усі ці деталі. У голову рветься моя минула особистість, але я більше не вона. Ніколи не буду нею,

Мій тато їздить у Херсон. Це дуже небезпечно та складно. Хоча раніше це було нормою, щотижня у театр чи магазини. Моя мама сильно за нього хвилюється, я смішу її та обіймаю, бо їй так складно та страшно за нас… Мамо, ти дуже добре справляєшся, повір мені. Ти така сильна.

Квітень 2022

Нічого не буде як раніше. Я це вже зрозуміла тоді, хоча і не знала як зміниться моє життя через пару місяців. Віолетто, забудь цих людей.  Вони не приїдуть назад.Тобі буде легше. Вони просто спогади. Дуже класні спогади. Ні, ти їх не побачиш, не обійматимеш, не гулятимеш вашими місцями. Чи зрадили вони тебе? Чи покинули? Досить! Вони врятували своє життя. Вони щасливі. Вони більше не твої люди! Не сумуй за ними, не рви собі душу! Любі, дякую за все! Ви дійсно дуже дорогі для мене. Були.

Я так за вами сумую. Я вас так люблю. Ви були моїми найкращими. Так скоріш за все, ми більше ніколи не побачимося. Дякую за ваші посмішки. З вами я була завжди собою. Дякую за кожну “Як ти?”, за кожне “Я тобою пишаюсь», “Ще побачимось». Скоро подзвоню вам, привітаю з перемогою. Зараз зі мною сміються інші.  Але ви як перше кохання.

Я вчуся у бабусі в’язанню. З нею дні веселіші. Вона у мене дуже добра та кумедна. Я перероблюю сарафан, який вона зв’язала, коли мені було 8 років. Трішки засинаю на кінці кожного рядочку :) Це ті позитивні спогади, які тримали мене.  Бабуся поїхала з дідусем та прабабусею у 20-х числах до Львова. На той час мій тато вже почав їздити на вільні території та назад.

Травень 2022

Військові спілкуються про те, що у таке гарне місто вони привезуть свої родини. Як раз є вільні будинки. У місто завезли ДНРівців і ЛНРівців. Залишилося дуже мало новокаховців. На вулиці не зустрінеш знайомого обличчя, хоча у місті населення 40 тисяч  ти хоча б бачиш одних і тих самих незнайомців в одному та тому ж місці.
‍
9 травня - День перемоги у Другій світовій війні. Ми з мамою, як завжди, гуляли містом. Пішли по набережній з лівого її боку. З правого є літній кінотеатр, де йшов черговий концерт народного російського ансамблю “Танці-пляски” . Ота клята георгіївська стрічка “колорадський жук», Ми зустрічаємо одну людину з такими “аксесуарами», іншу…І в якийсь момент ми удвох йдемо проти натовпу промитих мізків. Цю сцену ви могли собі уявити з утопій. Нас двоє проти десятків, хто вірить і чекав руський мир. Моя мама озирається з таким страхом на обличчі. Я побачила на березі  родину своєї знайомої з гуртка. Але ми пройшли та не побачили чи мають вони стрічку. Коли ми пройшли більшість військових, моя мама одягає сонячні окуляри, щоб до нас не причепилися рашисти, та починає ридати. Вони дійсно у це вірять? У вбивць, насильників, брехунів, терористів. Скільки ж це ще триватиме? Пізніше ми зустрінемо маму тієї знайомої. вона “внє палітікі». “АТБ-маркет» замінили на “СОЦ-маркет» і по всій області різні назви. Продукти завозять з Криму та вони такої якості, що краще голодувати. На щастя, ми аграрний регіон, тому багато речей ми купляємо на ринку. О, так, я забула сказати. Ще у березні на головній площі повернули статую Леніна. Повісили триколор та гасла СРСР..
‍
Виявляється, що наш завжди проросійський мер увесь цей час зберігав його на складі під пильним наглядом. На кожному метрі військові, на ринку, на набережній, у нескінченний кількості БТР. Наш мер, який править вже років 12, завжди був хитрим. Ось і досі він співпрацював з рашистами та отримував грошову допомогу від України. Копія Путіна, така ж листа смертоносна голова. А військові, вони ж навіть не росіяни. Більшість з Донецької області або кадирівці. Я вперше виїхала з міста. До бабусиного села неподалеку. Блокпости кожні 15 метрів. продивляються машину, іноді багаж. Психологічний трюк: “У вас все добре?” - “Так, у нас все добре.” Один побачив, що я наймолодша у машині  та запропонував м’ятні цукерки. Я знаю, що у незнайомців нічого брати не можна) І в цю ж мить згадую, що у нього автомат і воля нас застрелити. І йому за це нічого не буде.  Знову ж таки, моя захисна реакція.  Я всю дорогу (пів години) не могла всидіти, жартувала та сміялася. Моя психіка затіяла злу гру.  Вперше пішла і тричі погуляла з подругою. Нам було так весело, ми заходили по коліно у воду, гали у настільні ігри. Навіть співали “Стефанію”. Мені подобається ота моя хоробрість. Мама каже не гуляти, де немає людей, бо багато дівчат насилують.  27 числа відключили зв’язок повністю. Люди, як зомбі, стояли купками, біля зачиненого кафе, де трішки ловив місцевий інтернет, який рашисти змусили співпрацювати. Я живу перед невеличким лісом, який посадили років 50 назад. За ним міни і техніка. Один танк загорівся та став цікавим експонатом - іграшкою для дітей.

Червень 2022

Найщасливіший період під час окупації. По-перше, я обожнюю літо. Сонце, тепло, вільний час, багато різних активностей, а для нашого регіону ягоди та фрукти. Я навіть не знала, що в інших містах без наших постачань цього дуже мало і в 10 (???!!!) разів дорожче. Третього числа у мене день народження)) Люблю це свято дуже.  Мій дядько (проросійський колаборант) вже купив місцевий інтернет, тому у нього в будинку я читала та дивилася усі привітання. Моя колишня найкраща подруга записала кумедне відео, фрази- компліменти з якого надовго засіли у мене в голові, як афірмації та підтримка. Ми з родиною поїхали на пікнік, я класно пофоткалася та весело провела час. Я звикла, що у мене немає близьких друзів, але на ДН завжди є хоча б один гість. Тато привіз з вільних територій холсти для малювання, новий телефон і настільну гру. Неймовірні подарунки!  Це було моє щастя, яке нікому не забрати. Моя сім’я. Ще було багато приємних спогадів. Ми раніше повернулися з пікніка, бо почули обстріли. У середині місяця поїхали на море, на Арабатську стрілку, як щоліта. Боялися, що буде заміновано, але це не вигідно самим рашистам. Проїжджали міст, де 24.02 військовий України підірвав частину разом з собою (це уповільнило техніку, але … Він все одно герой! Він пожертвував своє життя. Дякую.
‍
Це були чисті спогади, дуже і дуже щасливі. Багато сміху. На кінці місяця мені сказали, що ми збираємося їхати з міста. Бо освіта буде російська. Я ще у травні читала шкільні підручники з історії, де параграфи присвячені тому, що Катерина ІІ збрехала. У буквальному сенсі переписала історію,  приписала Київську Русь до історії росії. Це елементарний факт, 8 клас. Я розплакалася. Я не уявляла себе без Нової Каховки. Потім через пару днів змирилася. Я намалювала сімейний портрет, бо це люди, які ніколи мене не покидають, безумовно люблять.

Липень 2022

9. Зранку ми виїхали з дому. ОЛ8 вже проїхали 16 блокпостів і встали у колону. Приблизно 270-й номер. Поки їхали, татові сонце трішки засліпило очі, ми проїхали далі лінії блокпоста. Військовий вже був готовий стріляти. У машині в’язала, читала, чекала. На той час у Василівці (єдиній точці виїзду, що залишилася) випускали тільки у другій половині дня. Прогулялася з татом у магазин у селі. Спали у машині на обочині.

10. Батьки подружилися з людьми поруч. Так завжди у колонах, мій тато ж постійно їздив туди-сюди. Я малюю все, що бачу. Сходили в магазин за морозивом. Сьогодні черга проходить швидше. У Василівці є реабілітаційний центр тварин, тому ми сходили подивитися. В основному там леви та ведмеді, дуже гарні. Десь о 18:30 ми проїхали блокпости. Потім десь 1,5  години їхали сірою зоною. Розстріляні школи, які відокремилися від фундаменту. Забула розповісти про подію на початку березня. Хода за Україну. Мене не пустила мама, бо це дуже небезпечно. Сестра з мамою пішли. Сотні людей з українськими прапорами. Вони разом кричать новостворені гасла та співають українські пісні. 1,5 години вираження волі. В окупації дійсно забуваєш, що таке свобода слова. Парубки залізли на дах Палацу Культури та повісили блакитно-жовті прапори. Потім почалися звуко-зорові машини/бомби, стрільба. Кількох поранили шматочки скла, які летіли.
Бо люди почали лізти до місцевої ради  - збір окупантів. Це і є доказ, що ми не підкорюємося.
Ми незламні! Увечері, десь о 21:30, ми приїхали з супроводом поліції до Запоріжжя. На останньому рос. блокпосту кадирівець жартував і перевіряв телефон моєї сестри. Коли почалися українські блокпости, я почула українську мову, прапори - я була у моїй державі.  Окупанти теж люди? Але я ще 2 місяці шугалася, якщо бачила військового, хоча це вже були дійсно захисники. Армія не має вселяти страх, проте  відчуття безпеки. Я дуже вдячна всім людям, які допомагають тим, хто виїхав з окупованих територій.  У Запоріжжі прекрасний великий центр, де ти безкоштовно реєструєшся, оформлюєш грошову допомогу, береш усі необхідні гігієнічні засоби, їси тепленьке. Нас відвезли ночувати у дитячий садок.

02. 07. 2022

Ми гуляли, як завжди,  по набережній. Я з мамою та сестрою йшли головною вулицею паралельно берегу Дніпра. Я дуже люблю нашу джерельну воду, тому ми спускаємося набрати трохи. Ми спустилися та чуємо звук зіткнення у небі, якась яскрава точка. Секунда та земля дрижить. Звук схожий на прильот, повалення будівель. Ми у паніці біжимо у протилежний бік. Ми під листям високих дерев, а збоку у річку падають уламки ракети. Вперше завила тривога, вперше за 4 місяці. Коли ми поверталися додому бачили купу диму на головній вулиці.  ЗСУ дуже чітко б’є, але у цей раз її збили. Житловий будинок. Три двоповерхових багатоквартирних домів згоріло до тла. Уламки ракет по всьому місту. У цьому мікрорайоні повибивало вікна. я була в 300-х метрах від центру подій. Не в перший, не в останній раз внутрішнє бажання врятувало мені життя. Це був перший, далеко не останній прильот у будинок. “Миротворці» ж не хочуть вмирати. Їм же треба нас ‘рятувати».

11.07. 2022

Увечері ми приїхали в Одесу. Зняли квартиру дуже гарну. Я все ще боялась блокпостів. У цей же вечір друзі з мого міста надсилають відео, як прилетіло у склад боєприпасів. Поруч невідомим чином опинилася селітра, різне паливо - феєрверки лунали до 5 ранку. Мені пишуть: “Як же тобі пощастило, що тобі випав шанс виїхати»

У наступних місяцях трапилося багато неймовірних подій у моєму житті. Я дуже змінилася, я дуже щаслива. Багато фантастичних людей, можливостей, досягнень.
Нова Каховка руйнується, залишилось десь 10% місцевих. Не впевнена, що залишиться куди повертатися. Виїзду зараз немає. Мій тато живе зараз там. Шанс побачитися тільки закордоном. Я щиро вдячна своїй сім’ї, яка завжди зі мною. Навіть у ці складні часи, вони єдині, що залишилося з мого минулого. Я вас дуже люблю!

Пам’ятайте, все у наших руках. Це те, що я зрозуміла цього року. Кожне слово та думка важливі. Ми вільні, завжди будемо. Це помилка, яку ми більше не повторимо. Не пробачимо та не забудемо. Це не проблема лише українців, ми з вами живемо у величезному світі. Я рада, що наші голоси чують!

Слава Україні!
Ваша Віолетта